Вимоги суспільства до мовленнєвої підготовки молодших школярів зумовлює необхідність удосконалення метолів і прийомів формування їх комунікативних умінь і навичок. У статті розкриваються питання підготовки учнів початкових класів до інтонаційного читання, вказуються недоліки, які впливають на зниження рівня мовної культури та засоби їх подолання.
Ключові слова: комунікативні уміння і навички, виразність мовлення, позамовні засоби, інтонація, темп, паузи, мелодика, наголос.
Потреба забезпечити нові вимоги суспільства до мовленнєвої підготовки молодших школярів, перебудовні процеси у навчанні рідної мови в початковій школі зумовлюють необхідність подальшої розробки та вдосконалення методів і прийомів формування комунікативних умінь і навичок учнів початкової школи. Одним з найбільш важливих показників культури усного мовлення є виразність. Інтонації, що не відповідають змісту, уповільнений темп мовлення роблять його неемоційним, важким для сприйняття, занадто ж швидкий темп – не цілком зрозумілим, сумбурним. Виразне читання і висловлювання виявляють ступінь розуміння того, що учень читає чи розповідає. Тому виразність як якість мовлення і читання тісно пов’язана з мисленням. Взагалі, компоненти навички гарного читання – швидкість, правильність, усвідомлення прочитаного, виразність – нероздільні. Отже, гарне читання – це шлях до гарного мовлення (Державний стандарт початкової загальної освіти 2006).
Продумані, узгоджені зі змістом позамовні засоби естетично збагачують процес читання, мовлення, конкретизують, емоційно підсилюють окремі моменти тексту, сприяють контакту, дотриманню постійного зв’язку читця зі слухачами. Виразне читання має здатність збуджувати увагу, викликати інтерес до сказаного чи написаного. Потреба систематичної роботи над інтонацією в початкових класах викликана тим, що дедалі ускладнюється і розширюється сфера мовної практики школярів (складаються усні та письмові зв’язні тексти, різні за типом і стилем мовлення). Якщо учні не вміють чути (відчувати) і відтворювати інтонацію у зовнішньому та внутрішньому мовленні, це негативно позначається на всіх видах роботи, що виконуються на уроках мови та читання. Як відомо, інтонація відіграє важливу роль у процесі мовлення. Вона набуває, насамперед, виняткового значення в передачі змісту висловлювання, його найтонших відтінків, є своєрідним засобом трансформації смислових взаємозв’язків мовних елементів у межах розповіді, розкриває суб’єктивне ставлення мовця до предмета висловлюваної думки, до співрозмовника, до фактів навколишньої дійсності. Стилістична специфіка комунікації передається насамперед в інтонації: відповідь учня на уроці, наприклад, відмінна інтонаційно від спілкування з однокласниками на перерві. Для кожного функціонального стилю характерне певне інтонаційне оформлення (Колик О. 1998).
Досліджуючи психологію усного і писемного мовлення, вчені неодноразово підкреслювали думку про те, що інтонація – один із найважливіших компонентів висловлювання (В.Артемов, Б.Баєв, Л.Балацька, Н.Головань, М.Жинкін, М.Цвіянович та ін.): “Без інтонації усного мовлення не буває, без неї не можна висловити слово, будь-яке написане речення” (Войлик М. 1999, с.23).
Проте в методиці навчання мови і мовлення молодших школярів проблема володіння інтонацією ще належно не висвітлена. Інколи методисти несправедливо применшують значення інтонації, відводячи їй місце, в основному, лише на уроках читання.
Як свідчать спостереження за навчально-виховним процесом, такий підхід не сприяє розвиткові високої мовної культури. Серед недоліків, виявлених під час аналізу відвіданих уроків, можна назвати такі:
відводиться обмаль часу на розвиток усного мовлення школярів на уроці;
спеціальна робота над засвоєнням школярами специфічних ознак усного мовлення здійснюється лише під час вивчення матеріалу підручників;
виправляються учителем переважно орфоепічні, лексичні та граматичні помилки;
інтонаційні помилки залишаються поза увагою;
спеціальні вправи та завдання на розвиток інтонаційних умінь і навичок виконується переважно під час вивчення елементів синтаксису.
А результат – одноманітне і невиразне мовлення більшості учнів: темп, інтенсивність звучання залишаються майже незмінними протягом великих фраз. Зрозуміло, це призводить до того, що діти не вміють надавати виразної комунікативної спрямованості своєму висловлюванню.
Учителі мають домогтися, щоб виразне слово стало одним із методів пізнання учнями літератури як виду мистецтва, спроможного активно впливати на слухача. Особливе значення має виразне читання в початкових класах: “... це та перша і основна форма конкретного наочного навчання літератури, яка для нас важливіша від будь-якої іншої наочності зорового плану. Ми не заперечуємо наочності зорової, проте самою природою звучного слова визначений основний метод проникнення слова у свідомість – метод його виразної вимови” (М.Рибникова).
Сучасний рівень підготовки дітей до школи свідчить, що перші кроки до оволодіння засобами виразного читання слід робити уже з 1 класу, оскільки сам процес читання вголос підсилює глибину аналізу, чого не можна досягти, читаючи твір про себе (Бадер В. 1997).
Виразне читання є доступним видом мистецтва навіть на такому етапі сприймання художнього тексту, коли освоюються окремі фрази чи невеликі уривки. Виразного читання слід навчати всіх дітей, оскільки в кожного з них є певні природні творчі дані, які вчитель може поступово розвивати. Звичайно, що навіть при систематичній роботі над усним словом не всі стануть читцями-професіоналами чи акторами. Проте кожний з них зуміє правильно говорити, логічно виражати свої думки, емоційно впливати на співбесідника. Крім того, постійна робота над виразним читанням сприяє розвитку в них таких цінних якостей, як творча уява, спостережливість, чутливе й уважне ставлення до навколишнього; привчає їх відчувати себе вільно і впевнено під час виступів перед слухачами; пробуджує інтерес і любов до літератури, підвищує їхній рівень культури мовлення, збагачує дитячий внутрішній світ.
Щоб читати далі, треба скачати...
