Квітує коло хати калина. Цвітуть півники й нарциси. Ближче до стежки, що пролягла між колодязем і садком, виграє блідо-вишневим цвітом кущ дикої ружі. І калину, і ружу принесла із лісу і посадила на щастя мама. На щастя мені – калину, а молодшій сестричці – ружі. Раділа: прижились, радують красою, тож красним буде і життя донечок.
Та, напевне, це про нас: просила щастя-долі діточкам, а собі… Не накувала тобі, матусю, зозуля, яка весною прилітала до нашого саду, довгого віку. Уже майже п’ять років цвітуть калина і ружа без тебе, а ми ростемо… і поряд – лише тато.
Кажуть, що біль втрати рідних тихне з роками. Не знаю. Ох, як мені тяжко, матусю, без тебе. Ти вміла любити. Лише від одного твого дотику було тепло і затишно. А хіба можна забути ту ніжність, доброту, яку випромінювали твої очі. Тої любові вистачало всім: і нам з сестричкою, і татові, і всій великій родині.
Я вчуся жити без тебе. Мої руки вміють їсти варити, прати, доїти корову, поратись на огороді. А ще ж для Богданки я не просто старша сестра. Вона в мені бачить тебе. І вже так склалося, що і шкільні радощі, і дитячі розчарування ділить зі мною. Богданка росте хорошою дівчинкою, допомагає мені, але в її очах, як і в моїх, багато смутку, бо Всевишній забрав нашу радість, наше щасливе дитинство.
Коли тебе не стало, мені було дванадцять, як ото тепер Богданці. Пригадую, коли збирались з дівчатами на вигоні (живемо ми на краю села), то любили не лише в «класа» грати, а й співали пісень. Часто співали про дівчинку, яка просила в туманів повернути їй маму. Хіба ж думала-гадала я, матусю, що доля дівчинки з пісні так тісно переплететься з моєю. Я і сьогодні часто співаю цю пісню… тихенько, про себе, а душа плаче від болю і безпорадності.
Так, матусю, від безпорадності. Бо ж бувають хвилини, коли просто опускаються руки, коли не знаю, що робити і в кого питати поради. Ти сказала б, що є ж тато. Тато піклується про нас, ділить з нами як хатню роботу, так і по господарству. А от душа дитяча? Щоб там не казали, але я точно знаю, вона – для мами. Мамине слово її ніколи не ранить, бо те слово цілюще, воно вміє заспокоїти, втішити.
Знаєш, мамо, я переробила б за тебе всю хатню роботу, я вручну перекопала б увесь огород, я кожного дня дарувала б тобі квіти і ніжні слова, аби тільки ти була з нами. Хоча знаю, добре знаю, що є втрати, яких не повернути. То хоч в сні прийди до мене і запитай: чи так я живу.
Цього року я закінчую школу. Мрію стати лікарем-кардіологом. Ти запитала б: чому саме цю професію я обрала? Просто хочу лікувати «материнські серця». Нехай мамине серце б’ється довго, нехай щасливими будуть діти.
Хоча я і не дуже чекаю випускного балу. Не знаю, як переживу оті хвилини, коли полине пісня-дяка матерям і мої щасливі однокласники закружляють у вальсі з неньками. Можливо, я запрошу хрещену, але мої думки будуть про тебе. У ту мить я дякуватиму тобі за подароване життя, за прожиті разом роки і… проситиму твого благословення в самостійне доросле життя. Хоча дорослою я стала давно. Так уже судилося мені долею. А ще, матусю, я прийду в той день до тебе… Прийдемо всі: я, тато і Богданка. Прийду у випускній сукні і принесу тобі, рідна, найкращі квіти. Жаль, матусю, що не судилось твоїм очам побачити радість щастя твоїх дітей: Богданку-першокласницю вів до школи лише тато, моє прощання зі школою також без тебе. Хоча я знаю:матері не вмирають. Вони живуть доти, допоки про них пам’ятають їхні діти. А ще вірю в те, що мамина душа стає ангелом-охоронцем своїх дітей.
Моя найрідніша матусю, і в свята, і в будні, коли на дворі літо чи зима, коли на серці радісно й огудно, я спішу до тебе… Спішу за добрим словом і порадою. Тішусь, коли ти приходиш до мене у сні, горнусь до твоїх грудей… і щодня подумки цілую твої руки.
