У колодяжному
Осіннє небо щедре на дощі,
але тоді стола тепла осінь,
Поблискували росами кущі,
прозорилась небес глибока просинь.
Над килимом прив’ялених левад
кружляло листя, мов жар-птиці пір’я.
Край хати тлів осінній тихий сад
багаттям золотого надвечір’я.
Давно із яблук зник весняний шовк,
і сад журивсь за вродою своєю…
Несміливо я в двір її зайшов
і мовчки зупинився перед нею.
Не в бронзі і граніті,
а жива
вона дивилась у майбутні весни,
де в мареві огнисто випливав
прийдешній день, як дивний перелесник.
Ген далями плескалася Волинь,
хліба гойдали викохані ниви.
Багатствами і гронами калин
всіх вабила, як дівчина вродлива.
Не в бронзі і граніті,
а живу
побачив я її перед собою.
І лагідну, і гнівно-грозову,
готову до найтяжчих мук і болю.
Розтерзана вставала давнина,
і Леся, юна Леся,як просвіток…
В кімнаті тиша…
Ось біля вікна стоїть рояль,
як друг і вічний свідок
її страждань, її живих думок,
що на папір лягали, як зернини…
І в’ється, в’ється спогадів струмок,
встають стежки, заплетені в тернини.
А люди квіти їй несуть, як дар,
вплітають у її вінок барвінки…
Снаги людської невмирущий жар
беруть у неї – Лесі Українки.
Бо кожне слово із її скарбниць –
то зброя правди – їй в народі жити …
Вона прийшла на землю з громовиць,
щоб між людьми назавжди залишитись.
